Категорія: Новини
Український інститут національної пам’яті до
Дня пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за
незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України
29 серпня в Україні відзначається День пам’яті захисників України, які
загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність
України. Цей день встановлено Указом Президента України від 23 серпня 2019
року No 621 для увічнення героїзму військовослужбовців і добровольців, котрі
віддали життя за батьківщину. Збереження і гідне вшанування пам’яті полеглих
захисників України є обов’язком держави і суспільства.
Кабінет Міністрів України розпорядженням від 25 червня 2025 року No 616-
р затвердив план заходів із відзначення у 2025 році цієї пам’ятної дати. Планом
передбачено, зокрема, розроблення тематичних методичних та інформаційних
матеріалів, а закладам освіти пропонується використати їх під час проведення
першого уроку у 2025/26 навчальному році із залученням ветеранів.
Український інститут національної пам’яті розробив такі матеріали із
акцентом на темі участі жіноцтва в боротьбі за незалежність, суверенітет і
територіальну цілісність нашої держави.
Адже українки традиційно активно долучалися до боротьби – брали до рук
зброю, забезпечували тил, рятували дітей, оберігали сім’ї, передавали пам?ять про
події і героїв. У сучасній війні загинуло багато жінок-військовослужбовиць. Із них
чимало нагороджених за бойові заслуги, проявлені під час усієї російсько-
української війни, зокрема, антитерористичній операції (АТО), Операції об'єднаних сил (ООС) і після повномасштабного вторгнення. Так, 257 жінок
відзначені державними нагородами за час проведення операцій АТО/ООС, 9 із них
– посмертно, понад 4500 отримали відомчі та інші відзнаки.
Ключові повідомлення
29 серпня – День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за
незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України. З цією датою
пов’язаний один із найтрагічніших епізодів російсько-української війни до
повномасштабного вторгнення – вихід українських воїнів із оточення під
Іловайськом.
Російсько-українська війна розпочалася 20 лютого 2014 року, а бої за
Іловайськ в серпні того ж року стали однією із кульмінаційних точок її початкової
стадії, справивши серйозний вплив як на українське суспільство, так і на
міжнародні відносини в Європі.
Дата Дня пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за
незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України обрана не випадково.
Саме в цей день у 2014 році російські війська розстріляли колони українських
військових під час їхнього виходу з оточення під Іловайськом. Українські воїни
проявили героїзм та спротив ворогу, однак зазнали великих втрат.
Трагічні події розгорталися на полях соняшників, які вже дозрівали
наприкінці серпня. Саме тому сонях обрано символом Дня пам’яті захисників
України. Але сонях – не просто нагадує про мужність наших воїнів, а й символізує
життя.
На полях із соняшником у “зеленому коридорі” під ворожим вогнем полягло
366 українських воїнів, 429 – зазнали поранень, 158 – зникли безвісти, 300 –
опинилися в полоні. Іловайськ – це не лише трагедія, а й сторінка української
незламності, це чин і подвиг українських військових. Пам’ятаймо, що попри втрати
та обман ворога наші воїни не здалися, а продовжили прорив із пастки та подальшу
боротьбу.
Цей день також нагадує нам про підступність і віроломність російського
агресора, про те, що переговори із терористами та вбивцями несуть не припинення
бойових дій, а смертельну небезпеку. Сьогодні й цивілізований світ розуміє, що
росіянам довіряти не можна.
У цей день ми згадуємо тих, хто загинув в Іловайській трагедії, а також
десятки тисяч полеглих від 2014 року в сучасній російсько-українській війні, серед
яких чимало жінок. Загалом у різний спосіб у різні часи вони ставали на захист
української державності. Різні за походженням, віком, освітою, професією, але всіх
їх об’єднує патріотизм і небайдужість до суспільних та політичних процесів і подій, які відбувалися на українських землях у ХХ–ХХІ століттях. Вони виборювали і
сьогодні щоденно продовжують виборювати право українців на власну державу та
ідентичність.
Під час цьогорічних заходів пропонуємо особливу увагу приділити долі
жінок у війні. Через призму їхнього героїзму, волонтерства, щоденної турботи про
близьких і рідних найкращим чином виявляється злочинна природа війни і
рашизму як людиноненависницької ідеології.
Жіночі історії війні найбільше розкривають суть війни як людської трагедії
– трагедії окремої людини, родини, громади, міста чи села.
В українській армії з початком війни значно зросла кількість жінок, і вони
відіграють все більшу роль, демонструють на різних посадах на передовій і в тилу
високий професіоналізм і сміливість. На рівні із чоловіками вони служать
кулементницями, розвідницями, снайперками, бойовими медикинями, водійками,
патрульними, забезпечують зв’язок і логістику, чинять опір на окупованих
територіях. На початок 2025 року в ЗСУ служить понад 70 000 жінок, і це найвищий
показник кількості жінок в арміях світу, в тому числі армії НАТО.
Україна вже понад 11 років веде збройну боротьбу за незалежність і
територіальну цілісність проти російського агресора. За це ми платимо
надзвичайно велику ціну. Але поки вона триває, ми не можемо знати точну
кількість загиблих, назвати всіх поіменно, або розповісти всі героїчні чи трагічні
історії. Проте впевнені, що українське суспільство докладе максимум зусиль, щоб
загиблі Герої і Героїні залишилися в нашій пам’яті не абстрактним образом або
цифрою, а отримали належну шану. Аби наша пам’ять про них була живою,
світлою і дієвою.
Поки триває воєнний стан і постійні загрози, ми не можемо зібратися 29
серпня на велелюдних мітингах на площах своїх населених пунктів, але можемо
поодинці прийти до місць поховань і віддати їм шану, можемо підтримати їхні
родини не лише увагою, добрим словом і турботою, а й конкретними справами.
Після перемоги віднайдемо та плекатимемо й інші традиції пам’яті про
загиблих Захисників і Захисниць. Ми вже називаємо і продовжимо називати на
їхню честь вулиці, висаджуємо меморіальні сквери, засновуємо іменні стипендії,
проводимо різні спортивні, патріотичні та культурно-мистецькі заходи. У нас уже
є місця пам’яті та меморіальні об’єкти у публічному просторі. Також створюються
сектори військових поховань, нові військові меморіали і Національне військове
меморіальне кладовище, де з почестями ховатимуть загиблих (померлих)
захисників і захисниць. Пам’ятаємо і будемо пам’ятати.Початок війни. У 1991 році Україна відновила незалежність. Однак
Російська Федерація не відмовилася від спроб повернути контроль над Україною.
Тиск посилився з приходом до влади у Росії колишнього співробітника
репресивного органу КГБ Владіміра Путіна. Його система управління державою
заснована на культі лідера, його монополії на владу, згортанні свободи слова і
використанні “ручних” засобів масової (дез)інформації, нарощуванні силових
органів із їх репресивно-каральним апаратом і переслідуванні незгідних. А ще
Кремль повернувся до практики “збирання земель”. Розпочав із підкорення Чечні,
а продовжив підбуренням сепаратистських рухів у колишніх республіках –
Молдові, Грузії, провокацією конфлікту на українському острові Тузлі. Зрештою в
2014 році рашисти розпочали гібридну агресію проти України. Так світ знову
зіткнувся із режимом, який прагне переділу кордонів держав і прямує до новітнього
тоталітаризму.
Сучасна російсько-українська війна розпочалася після Революція Гідності,
головною вимогою якої було повернення України до європейського шляху
розвитку і підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом. Трагічною
ціною протистояння на майдані стала Небесна Сотня – 107 загиблих героїв, різних
за віком, статтю, освітою, з різних куточків України та з-за кордону. Наляканий
Віктор Янукович втік до Росії, звідки закликав Путіна здійснити військове
вторгнення в Україну для відновлення його влади.
Російська Федерація скористалася тимчасовим вакуумом влади в Україні та
перейшла до активної агресії – в Криму так звані “зелені чоловічки” (російські
військовослужбовці без розпізнавальних знаків) захоплювали адміністративні
будівлі, військові частини та інші стратегічні об’єкти.
Збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20 лютого
2014 року, коли були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами
Російської Федерації всупереч міжнародно-правовим зобов’язанням Російської
Федерації порядку перетину державного кордону України в районі Керченської
протоки та використання нею своїх військових формувань, дислокованих у Криму
відповідно до Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови
перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від
28 травня 1997 року, для блокування українських військових частин. На початковій
стадії агресії особовий склад окремих російських збройних формувань не мав
розпізнавальних знаків. Тож у лютому–березні 2014 року із захоплення Росією
Кримського півострова розпочалася сучасна російсько-українська війна. Про це
заявив український парламент у своїй заяві “Про відсіч збройній агресії Російської
Федерації та подолання її наслідків” від 21 квітня 2015 року і міжнародні суди.Зокрема, Європейський суд з прав людини підтвердив, що РФ встановила контроль
над Кримом з 27 лютого 2014 року.
У березні–квітні 2014 року російські спецслужби та диверсанти почали
розхитувати ситуацію в південних і східних областях України, організовуючи
антиукраїнські мітинги і спроби утворити незаконні квазідержавні утворення. У
відповідь патріотичні українські сили чинили спротив масовими акціями з метою
зберегти територіальну цілісність держави.
На початку квітня Росія приступила до реалізації плану “Новоросія” –
захоплення території східних областей України. Після проголошення так званих
“народних республік” на Донеччину та Луганщину безперешкодно і масово
прибували загони російських диверсантів із військовою технікою і зброєю. Проте
план на повторення швидкого “кримського сценарію” дав збій. Боєздатні частини
Збройних Сил України, підрозділів Міністерства внутрішніх справ України,
Національної гвардії та добровольчі формування зламали намір агресора. Влітку
2014 року російські гібридні сили на сході України зазнавали значних втрат в
особовому складі, озброєнні, військовій техніці. 23–25 серпня на територію
Донецької та Луганської областей зайшли вісім батальйонних тактичних груп
Збройних сил РФ. До наступу залучили 70 російських військових частин, зібраних
з усієї федерації, які розпочали новий виток ескалації агресії РФ.
Бої за Іловайськ. За травень–-серпень 2014 року українські підрозділи
провели більше 40 опе-рацій – звільнили дві третини окупованих територій, понад
100 на-селених пунктів Донецької та Луганської областей. Сили АТО поступово
брали ситуацію під контроль, локалізували деякі угруповання, звужували кільце
ізоляції, відда-ляли його від державного кордону. З’явилася можливість блокувати
російських окупантів у районах Донецька, Ма-кіївки, Горлівки, Луганська і
розділити їх на ок-ремі осередки і створити передумови для успішного завершення
збройного конфлікту на Сході України.
З 11 серпня 2014 року Штаб АТО планував операцію з розгрому основних
сил незаконних збройних формувань “ДНР” і “ЛНР” у містах Єнакієвому, Горлівці,
Первомайську, Стаханові та завершити зачистку Іловайська Донецької області від
терористів і взяти його під контроль. Це дало б змогу блокувати незаконні озброєні
підрозділи у Донецьку із півдня та сприяло б просуванню сил АТО для звільнення
Донецька.
Відтак Іловайськ був стратегічно важливим містом Донбасу. Боротьба за
нього тривала від початку серпня 2014 року паралельно зі штурмом Савур-Могили,
Антрацита і Красного Луча (тепер – Хрустальний).Перший наступ на Іловайськ здійснили підрозділи ЗСУ разом із
добровольчими батальйонами, зокрема підрозділами МВС Дніпро-1, Шахтарськ,
Азов, Миротворець, Херсон, Світязь, Івано-Франківськ та батальйон Донбас
Нацгвардії України 6–7 серпня. За 3 дні добровольчі батальйони «Азов», «Донбас»
і «Шахтарськ» за підтримки підрозділів 51-ої ОМБр і 40-го БТрО знову пішли на
штурм. І попри його невдалий результат вони все-таки змогли виставити навколо
міста 4 блокпости (фактично взявши Іловайськ в напів оточення і створивши
сприятливі умови для подальших активних дій) та утримувати їх до кінця серпня.
18 серпня українські силовики увійшли в Іловайськ. Їм вдалося взяти під
контроль більшу частину міста. Але утримувати позиції було надзвичайно складно
через шквальний мінометний і артилерійський вогонь армії РФ із систем “Град”,
“Смерч”, “Ураган”.
Зрештою, усвідо-мивши, що плани захоплення українських земель
руйнуються, керівниц-тво РФ вдалося до вве-дення регулярних військ на територію
східної України.
За матеріалами Генеральної прокуратури України з розслідування
Іловайської трагедії, у ніч із 23 на 24 серпня 2014 року відбулося наймасштабніше
вторгнення ЗС РФ дев’ятьма батальйонно–тактичними групами: 3500 осіб
особового складу; до 60 танків; до 320 БМД (БМП); до 60 гармат; до 45 мінометів;
5 ПТРК, які увійшли на адміністративну територію України в районі населених
пунктів Побєда – Берестове Старобешівського району Донецької області, з
подальшим маршем у район Іловайська. На російській військовій техніці завчасно
зняли або замаскували тактичні знаки та нанесли розпізнавальні позначки
українських підрозділів.
До 28 серпня 2014 року російські регулярні війська та бойовики оточили
угруповання сил АТО (війська сектору “Б” та батальйони МВС України “Дніпро-
1”, “Миротворець”, “Світязь”, “Херсон”, “Івано-Франківськ”, Нацгвардії
“Донбас”). Українське командування розраховувало деблокувати їх за допомогою
резервів сил АТО. Але призначені для цього підрозділи були укомплектовані
переважно з нещодавно мобілізованих бійців без належної підготовки.
Після переговорів російське військове командування надало гарантії
безпечного виходу українських сил з оточеного Іловайська. Рух двох колон
розпочався 29 серпня. Однак росіяни порушили домовленості – розстріляли із
засідок наші колони. Унаслідок підступності окупанта українська армія втратила
загиблими 366 воїнів, 429 отримали поранення, 158 зникли безвісти, 300 опинилися
в полоні. Вторгнення російських військ та іловайська трагедія змусили українську
сторону погодитися на умови перемир’я за крок до перемоги над окупантами. Тож 5 вересня було підписано Мінську тристоронню угоду (так званий Мінський
протокол).
Українське жіноцтво у війні. Сучасні Захисниці України стоять в одному
ряду з багатьма поколіннями борців за свободу і незалежність. Навіть боротьба
українських феміністок за права була тісно пов’язана із відстоюванням
національного питання і виборювання держави. А під час Першої світової війни
жінки вже не лише працювали у шпиталях, збирали допомогу для фронту, а й
набували перший мілітарний досвід. До прикладу, Олена Степанів стала першою
українською офіцеркою в австрійській та Українській галицькій армії, очолила
жіночу чоту в легіоні Українських січових стрільців.
Однак не менш значущою в історії боротьби українства за державну
незалежність проти російського окупанта була участь жіноцтва в Українській
Центральній Раді, Організації українських націоналістів та Українській
повстанській армії. Підпільниці, розвідниці, зв’язкові, учасниці похідних груп,
референтки Червоного хреста і пропаганди – їхня участь у Русі опору стала
справжнім феноменом національно-визвольної боротьби часів Другої світової
війни. У Червоній армії вони також служили в авіації і на флоті, в піхоті й кавалерії,
розвідці, зв’язку. В тилу їх залучали до праці на військових підприємствах, у
сільському господарстві, будівництві протитанкових ровів, окопів, бліндажів. Були
й військовополонені, остарбайтерки. Одне слово, у воєнне лихоліття жінки
виступали в різних іпостасях: дружина, мати, хранителька пам’яті, партизанка,
військовослужбовиця. До речі, саме в той час з’явилися мовні відповідники
чоловічих професій у жіночому роді: кулеметниця, танкістка, автоматниця,
розвідниця.
Ще одна тема – участь жіноцтва в дисидентському русі 1950–1980-х років.
Деяким із них доводилося, залишаючись у тіні, бути підтримкою чоловіків-
правозахисників, а дехто долучався до активного ненасильницького спротиву
тоталітарній машині, стаючи засновницями Української гельсінської групи,
“Союзу українок” та інших організацій.Спогади про Захисниць України
Із березня 2022 року Інститут згадує про цивільних культурних, духовних
та спортивних діячів, у тому числі жінок, які стали жертвами російської агресії, в
матеріалах у соціальних мережах під рубрикою «Росія вбиває». Подаємо деякі із
них.
Вікторія Рощина – журналістка, закатована в російському полоні. «Їй
важливо було розповідати про українців на окупованих територіях. Її неможливо було зупинити, стримати. Вона повністю була присвячена журналістиці», - згадує
про неї головна редакторка «Української правди» Севгіль Мусаєва.
Віка була журналісткою та ведучою на Українському радіо, UA:Першому,
писала для Крим.Реалії, Цензор.нет, «Української правди», «Радіо «Свобода».
Останні чотири з половиною роки працювала на «Громадському», випустивши
десятки репортажів і стрімів з-під урядових будівель і залів суду. Зокрема, вона в
прямому ефірі показала звільнення з полону нацгвардійця Віталія Марківа,
повернення Олега Сенцова, Миколи Карпюка та інших політв’язнів. Створила
серію документальних фільмів, де порушувала такі теми, як підліткова злочинність
та наслідки ув’язнення, посттравматичний синдром, історії українських моряків,
які кілька місяців пробули в російському полоні ще до повномасштабного
вторгнення.
Повномасштабне вторгнення вона зустріла в Щасті на Луганщині. Просто
передчувала, що от-от щось почнеться, а тому приїхала заздалегідь. Пізніше вона
побувала в окупованому Енергодарі, спілкувалася з мешканцями Волновахи,
Маріуполя, Мелітополя, опублікувала репортажі з Гуляйполя і Запоріжжя, які були
під постійними обстрілами.
27 липня 2023 року Вікторія перетнула українсько-польський кордон. Далі
з боку Польщі вона планувала потрапити на територію Росії, а звідти – на окуповані
території. Однак 3 серпня зв’язок із нею перервався. Згодом ім’я журналістки
виявилося в списках полонених.
Її готували на обмін. В середині вересня Вікторія мала повернутися додому,
але не дочекалася. За офіційною версією російської сторони, вона померла під час
етапування з Таганрога до Москви. За попередньою інформацією, сталося це іще
19 вересня, однак батькові Вікторії повідомили про це лише 10 жовтня. Поховали
журналістку 8 серпня 2025 року на Байковому кладовищі в Києві.
Ще одна журналістка – Тетяна Кулик. Вона була однією з найстаранніших
і найкращих на курсі студенткою Національного університету культури і мистецтв.
«Таня була моєю студенткою. З того мого першого курсу, коли студенти були мого
віку. Тому ми поза парами дружили, разом ходили на каву», – згадує ті часи
телеведуча Анжеліка Рудницька.
Любила родину: чоловіка – талановитого хірурга-онколога Павла Іванчова
та 18-річну доньку-студентку.
Тетяна вміла працювати в кадрі і поза ним. У 2015-2017-х була заступницею
директора ТО «Хрещатик, 26», потім головною редакторкою суспільно-
публіцистичних програм і ведучою «Центрального каналу», Всесвітньої служби
радіомовлення України, телеведучою Суспільного мовлення. Її «коником» булигромадських діячів і просто неординарних людей Тетяна Кулик «підсвітила»
своїми питаннями.
Вона ненавиділа війну. Хоча саме війна подарувала їй знайомство з
фантастичними людьми. «Нація непереможних» – так називався її останній проєкт,
який Тетяна задумала і вела, виконуючи обов’язки головного редактора Головної
редакції мультимедіа Укрінформу. Не так давно, в рамках цього проєкту, вона
записала розмову з очільником ГУР Кирилом Будановим.
У неї було ще багато творчих планів, які так і лишилися нереалізованими. Бо в ніч
з 25 на 26 лютого в її будинок влучив російський шахед, перетворивши затишний
дім на купу руїн. Вранці рятувальники знайшли під завалами тіла Тетяни та її
чоловіка.
Тетяна Кулик стала 98 медійницею у списку загиблих у період російсько-
української війни (семеро з них – іноземці).
Волонтерка з Бучі Жанна Каменєва. Вона почала їздити на Донбас, у зону
бойових дій 2014 року.. Разом з друзями взяла під опіку інтернат у Гірському на
Луганщині, регулярно збирала подарунки, їздила до дітей на свята. До бійців
добиралася в найгарячіші точки.
«Вона могла дістати все, возила допомогу туди, куди ніхто не їздив, мала
здатність випромінювати оптимізм і доброту», – згадували її колеги.
24 лютого 2022 року Жанна зустріла в Бучі. Вивезла двох дітей до знайомих
у Житомир і 26 лютого повернулася до Бучі. Її чоловік Геннадій Каменєв, який
доєднався до оборонців Київщини, намагався вмовити дружину повернутися до
дітей. Але вона була налаштована рішуче: «Я хочу бути біля тебе. Треба ж комусь
подавати патрони».
Жанна не могла залишити без допомоги людей, які опинилися в біді, –
підвозила продукти, ліки. До 4 березня включно волонтерка вивозила бучанців на
своєму мікроавтобусі до Ірпеня, звідки відправлялися евакуаційні потяги.
5 березня Жанна ще встигла повідомити чоловікові, що на їхню та сусідні вулиці в
Бучі зайшла російська техніка. Після цього жінка вирішила вибиратися з міста. З
нею в машині виїздили сусідка Марія Ільчук та колега Таміла Міщенко з 14-річною
донькою-художницею Анею. На мікроавтобусі були написи «Діти» та «Евакуація»,
з вікна як білий прапор звисало простирадло. Але це не зупинило росіян – на розі
вулиць Вокзальна та Яблунська автомобіль розстріляли з автомата, потім по ньому
вистрілили ще з ручного протитанкового гранатомета.
Рідні впродовж місяця розшукували Жанну та її пасажирок. Їхня доля стала
відомою лише після звільнення Бучі. Згоріле авто мало нагадувало мікроавтобус
Жанни – від вогню синій кузов став зовсім білим. Але, звіривши номери та VIN-код, її чоловік Геннадій зрозумів, чия це машина. Серед згарища знайшли вщент
обгорілі останки чотирьох людей.
У 2023-му, до річниці визволення Бучі від російської окупації, Жанну
Каменєву нагородили орденом «За мужність» III ступеня. Її згоріле авто, на якому
вона так і не доїхала до місця порятунку, було передане в Берлін як експонат
виставки «Заповіт Бучі».
У Жанни залишилося двоє дітей 12 й 15 років.
розмови з цікавими людьми в студії. Важко порахувати, скільки політиків, акторів,